Сучасна українська проза

366 книжок, 366 історій та 366 днів. Оновлений інтелектуальний роман Ганни Улюри — це вишукана мозаїка літературного світу, яка розсипається перед читачем на 366 окремих картин. У книжці з неабиякою майстерністю вплетено думки і враження про образи культових творів. Щоденний формат допомагає легко орієнтуватися в розмаїтті книжок — класика й сучасність, що переплітаються в одному тексті, і провокація як стимул для перечитування.

Ганна Улюра пропонує не лише короткі огляди та рекомендації, а й захопливі факти, які додають кожному твору нового значення. «Книжка на щодень…» стане ідеальним вибором для тих, хто прагне систематично збагачувати свої літературні знання та справляти враження справді культурної людини.

Цей роман визнано українською та зарубіжною критикою не тільки за найвидатніший твір української літератури доби незалежності, а й за один із найважливіших у всій літературі Східної Європи після падіння комунізму. Нагороджений Центральноєвропейською літературною премією «Анґелус» (2013), перекладений англійською, німецькою, польською, чеською, російською мовами, неодноразово відзначуваний як «книжка року» (в Україні, Німеччині, Швейцарії, Польщі), «Музей покинутих секретів», «роман нобелівського класу» (Newsweek Polska); по праву став візитною карткою нової української літератури.
Це — сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. Велика література і жорстока правда — про владу минулого над майбутнім, про кохання, зраду і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.

Понівечений до невпізнаваности в одній із гарячих точок на Сході України, герой роману «Амадока» тільки дивом залишився живим. Це сумнівна втіха, оскільки важкі травми призвели до повної втрати пам’яти: чоловік не пам’ятає ні свого імени, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагмента свого попереднього життя. Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої свідомости, зшивати докупи спільну історію.

Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?

Еміль не вміє спати. Взагалі. А його мама час від часу все забуває, не впізнає сина та не пам’ятає власного імені. Щоб їй допомогти, у Еміля є ритуал, якому треба слідувати до останнього слова.

Вдвох вони переїжджають туди, де їх ніхто не знає, — на засніжений острів, де доводиться жити у школі. І якось вночі у порожніх шкільних коридорах лунає дзвінок телефона. Еміль підіймає слухавку та впізнає голос брата, що помер кілька років тому: «Допоможи мені повернутися!».

Та як повернути того, хто помер? Як не втратити себе у світах, де між можливим і неможливим — тонка межа, а кожна помилка може коштувати життя? Що насправді забула мама Еміля? І чи варто їй це нагадувати?

Анатолій Дімаров (1922 – 2014) написав свої мемуари в часи незалежної України, коли, за його словами, «уже не було цензури й ніхто мене не шматував». Це важлива деталь, адже переважна більшість його творів  датована страшними роками заборони на правду. У спогадах письменник зазначає, що виходили вони з численними купюрами й перевидати їх повністю вдалося тільки у власній державі. Загалом цей монолог пам'яті вмістив у собі всі непересічні події в історії України XX століття, які автор пережив особисто.
Він розповідає читачеві, як вони бачилися йому тоді й нині, без жодних виправдань говорить про свої помилки й відверто – про своє оточення. Не оминає увагою і комічні епізоди, яких також не бракувало в його житті.

Анатолій Дімаров прагнув, щоб з його книжками людина забула про негаразди, щоб їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала, щоб вона «і посміялася зі мною, і пожурилася». У читача є така нагода.

Німеччина програла Першу світову війну, поки лейтенант 6-го батальйону шлезьких піонерів Алоїс Покора лежав без тями в берлінському шпиталі. Опритомнівши, він зрозумів, що старий світ безповоротно зник, а його замінив геть новий, у якому йому, Алоїсові, ще треба знайти місце. Він завжди був самотнім і зневаженим, змушеним повсякчас доводити свою значущість. Але тепер, маючи чотири роки бойового досвіду, у новій революційній реальності він стане цінним надбанням хоч для спартаківців,

Шістдесят віршів про пам’ять, що народжується з любові, та про вогонь, по якому лишається ніжність. Шістдесят спроб окреслити світло й розповісти про повітря над містом. Шістдесят уривків чужих розмов, шістдесят голосів, якими наповнюються весняні сутінки. «Список кораблів» — це список тих, хто пішов, але кого не можна забути. Список імен, які супроводжують тебе протягом життя. Список міст, де на тебе завжди чекають. Мабуть, найінтимніша книга автора.

Ці вірші написані впродовж 2020 року. Місце, де вони писалися, лежить на пагорбах. Це означало присутність широкої лінії горизонту й великої кількості повітря. А ще там було багато дерев і птахів, були балки, водойми і рівне, віддалене дихання міста за обрієм. Зміна оптики так чи інакше призводить до зміни письма. Ось про це переважно і книжка: про те, як нас формують ландшафти, як дерева додають нам вертикалі, а озера — глибини, як весняна зелень вчить нас оптимізму, а літні ріки — щедрості. Нехитре знання, що допомагає цінувати кожен почутий зранку голос.

Довгоочікуваний новий роман провідної української пись­мен­ниці Марії Матіос «Букова земля» — це пронизлива, глибока і зухвала сага завдовжки у 225 років, пропущена через перехресні історії п’яти родин різного суспільного рівня і статусу, а також історичних персонажів, так чи інакше пов’язаних з Буковиною. Землероби, скотарі, воїни, посли і міністри постають повноправними творцями не лише приватної, а й загальноєвропейської історії. Недаремно авторка означила жанр свого твору як роман-панорама. Географія його подій простягається від крихітного буковинського хутора Сірук — до Відня, Берліна, Бухареста, Москви і Берна. А обрамленням цього класичного роману виступає особливий сюжет зі Станиці Луганської літа 2014 року.

І як завжди у книжках Марії Матіос, окремим персонажем є мова з її неповторною лексич­ною розкішшю і гуцульським чаром.

Нагороди:

• Перемога в номінації «Сучасна українська проза» на Всеукраїнському рейтингу «Книжка року-2019».

"Жінці можна довіряти" - новий роман Марії Матіос, у якого авторка майстерно зображує складні емоційні процеси, викликані подіями минулого, що залишають глибокий слід у життя героїв. Книга переносити читачів у 70-90-ті роки ХХ століття, коли суспільство перебувало під гнітом ідеологічної цензури, шантажу та підступних методів роботи КҐБ. Письменниця детально описує побут того часу, відтворюючи ідеологічні баталії та психологічну напругу.

Центральною темою роману є питання пам'яті, прощення та вибору. Як часто минуле, наповнене зрадою та брехнею, стає тяжким обтяженням для батьківщини, відбиваючи на рідних та близьких людей. Герої намагаються знайти способи позбутися привидів минулого і звільнитися від страху, що залишився від пережитого.

Хоча методи репресивних органів змінилися, підступи та маніпуляції залишаються актуальними й у сучасному світі, набуваючи більш витончених форм.

«Радіо Ніч» – найгостросюжетніший, а водночас найліричніший твір Юрія Андруховича. Простір, у якому авантюрний роман зустрічається з фентезі, а Девід Бові – з мандрівними музикантами Середньовіччя.

Марґо давно живе в Парижі. Вона працює фотографкою. Любить красивий одяг, відриватися на вечірках та у секс-клубах. У рідному Києві залишився її дід, з яким у неї дружні стосунки і таємничий С., якого вона переконує переїхати до Парижа. У неї наче все є, але щось всередині не дає їй спокою. Вона хоче розібратися в собі і звертається до психолога. Професора, з яким вона працює їй порадив С. У той самий час Марґо дізнається з інтернету про Месника, серійного вбивцю, який вчиняє самосуд над ґвалтівниками, корупціонерами та іншими негідниками на її батьківщині. Про всі ці справи пише журналіст Сонік, але чи знає він, хто влаштовує ці розправи?

Що лишається матері, коли життя забирає у неї найцінніше — власну дитину, і вона опиняється у прірві відчаю і безсилля? Де вона бере сили не збожеволіти від невимовного болю і вселенської скорботи, які вже навічно оселилися у її серці?
У своїй новій книзі Марія Матіос розповідає історії п’яти жінок. Усі вони — різні, у кожної своя доля, але об’єднує їх одне — найстрашніше, що може спіткати маму, — втрата єдиного сина. Кожна переживає горе по-своєму, а разом вони доповнюють одна одну і розкривають усю глибину й розпач трагедії осиротілого материнства.
«Мами́» — важка, драматична книга. Неможливо не співчувати її героям, як неможливо не звернути увагу й на гострі питання, які порушує відома українська письменниця у своїй найновішій книзі.

Без їжі й пиття, без морського спорядження, оснащений лише маскою, ластами й трубкою, Слава Курилов проплив до філіппінського берега близько ста кілометрів, провівши в океані майже три доби.

«Ніхто не може протистояти ідеї, час якої настав!» Мені здається, саме цей вислів великого письменника Віктора Гюго найповніше передає весь драматизм неймовірно захопливої історії автора і героя цієї книжки водночас.

Невтомний мандрівник Україною, Європою, Америкою, автор розповідає нам 111 історій про 111 міст, з якими йому пощастило пережити щасливі й не дуже, але завжди інтимні – у широкому значенні цього слова – пригоди.

До збірки увійшли найвідоміші прозові твори автора — «Воццек» та «Острів КРК», а також роман у новелах «АМтм», мозаїчна будова якого, безумовно, потішить любителів складно структурованого письма.

Химерна проза Іздрика адресована передовсім досвідченим, інтертекстуально компетентним читачам, але її неприборкана мовна стихія здатна захопити й неофітів.

«Месопотамія» за змістовним наповненням — це дев'ять прозових історій і тридцять віршів-уточнень. Усі тексти цієї книги — про одне середовище, герої переходять з історії в історію, а потім — у вірші. Філософські відступи, фантастичні образи, вишукані метафори й специфічний гумор — тут є все, що так приваблює у творах Сергія Жадана.

Історії Вавилона, переказані для тих, хто цікавиться питаннями любові і смерті. Життя міста, що лежить поміж рік, біографії персонажів, які б'ються за своє право бути почутими й збагнутими, хроніка вуличних сутичок і щоденних пристрастей. Освідчення і зради, втечі і повернення, ніжність і жорстокість.

Софія Андрухович — авторка, яка вміє заглядати в душу до своїх персонажів. Вона створює їх такими глибокими, неочевидними, переконливими, що, познайомившись з ними вперше, не забудеш їх та й навряд чи відпустиш, а може, то вони не відпускатимуть тебе. Тож перевидання двох ранніх книжок Софії Андрухович: збірки оповідань «Жінки їхніх чоловіків» та повісті «Старі люди» з ілюстраціями Олени Стельмах — це повернення до історій непересічних і водночас буденних жінок і чоловіків, частіше все-таки жінок. Це історії про тілесність та ідентичність, про межі та їхню відсутність, про любов і проживання, злиття й відокремлення, пошук себе та в собі, спокусу, спокушання і відторгнення. Це калейдоскоп жінок, яких мрієш зустріти і хочеш уникати, а також історія однієї пари, у якої були роки за плечима, та не було старості, лиш велика любов і вміння бути тут і зараз, проживаючи кожну мить разом.

Хай ти п`єш флетвайт на кокосовому молоці й замовляєш додому суші — та якщо в грудях твоїх тріпоче українське серце, у тебе хоч-не-хоч виникне потреба зварити справжній борщ. Саме так сталося з Андрієм, простим хлопцем, який гідно прийняв борщовиклик. Цю книжку можна було б назвати «Одіссея борщу», якби Одіссей у своїх мандрівках ніколи не виїжджав за межі Київської області, а відповіді на фундаментальні питання життя і смерті шукав у капустяних базарних рядах. Чи відкриється Андрію таємниця справжнього борщу? Ходіть подивіться. Він старався.

Люди на каві. Та про що вони лишень не говорять! Сміються, сваряться, зізнаються в коханні, розповідають про подорожі, будують плани. Встигай лише записувати. Ці історії — про звичайних людей, які живуть своє життя, з його драмами, болючими розривами і вічним прагненням щастя. Тут багато чуттєвості, гумору і фіксації моменту, бо так важливо відчути мить, у якій ти живий і відчуваєш світ довкола — у повноті емоцій, звуків, смаків, кольорів. І в цьому сенсі цю збірку оповідань можна було б назвати свого роду гідом у світі органів чуття, бо головний герой тут — людина, яку можна обійняти і яка хоче, щоб її чули, бачили і любили.