Слідуй за розбитим черепом: історія еволюції скелета

Якщо вам здається, що якийсь орган з'явився в процесі еволюції нізвідки, то вам здається. Або сниться. Ніщо нізвідки не береться. Те, як збудовані ми з вами, ваша домашня кішка чи щебетлива пташка за вікном, до найменшої кісточки є результатом мільйонів років еволюції.

Про все це у своїй книжці «Слідуй за розбитим черепом. Історія еволюції скелета» розповідає науковець Леонід Горобець. Він скрупульозно простежує, як змінювалися скелет і кістки, пояснюючи на динозаврах, людях і навіть рибах, як працювала всі ці роки еволюція.

Що таке ген «їжачок сонік», навіщо жабам «відмовлятися» від ребер і чому крокодиляче м’ясо на смак нагадує курятину? Чому очі розміщені на голові, а не, скажімо, на руках та чи справді кінцівки — то колишні плавці? Яка риба за швидкістю може обігнати гепарда та який палець довелося б ампутувати, якби ми пересувалися, як рептилії? Чому восьминоги, попри великий мозок, часом бувають тупіші, ніж бджоли, і що спільного в акул з літаками? Автор книжки відповідає на ці й інші питання, водночас пояснюючи, чим внутрішній скелет крутіший за зовнішній і як відрізнити колегу від рептилоїда.

Леонід Горобець — доктор біологічних наук, працює у палеонтологічному відділі Національного науково-природничого музею НАН України. Викладає у школі Майбутні — IWonder. Веде блог Стромата, у якому по клаптику розповідає про життя, Всесвіт і взагалі.

Захоплюється текстами німецьких мислителів — Канта, Юнга, Вітгенштайна та Фрома. Найбільш істотним є вплив Ґете, з-поміж численних інтересів якого була анатомія та цитатами якого всіяні сторінки книжки Леоніда.